Історія старшого сержанта Василя на псевдо "Ніжин"
«Не святі горшки ліплять: бачиш, не зупиняємося, завдання виконуємо», – так старший лейтенант Василь на позивний «Ніжин» відповідає, чи тяжко йому поєднувати обов’язки заступника командира стрілецької роти з морально-психологічного забезпечення та власне командира цієї роти. Справді, дивишся на нього – усміхнений, бадьорий, як завжди, загалом молодший за свій 51-річний вік, бравий вояка.
Аж не віриться, що рік тому Василь Андрійович, за його власним визнанням, був людиною вельми далекою від армії. Народився під Ніжином на Чернігівщині (звідки й узяв собі позивний), свого часу закінчив аж два аграрних університети, у Києві та Сумах, набувши фах інженера-механіка сільгоспмашин та інженера-будівельника. Щоправда, студентом на військовій кафедрі отримав лейтенантські погони, але то й уся його «мілітарна» біографія, навіть в армії не служив та збори опісля не проходив. Професія – теж не «руйнівна», зовсім навпаки: працював на будівництві механіком, виконробом, головним інженером.
З початком великої війни його спочатку не хотіли брати через геть не блискучий стан здоров’я, зрештою рік тому призвали й направили у Львівську академію сухопутних військ, звідти й прибув уодну з бригад на Херсонському напрямку.
«Багато бігати доводиться, а з моїми дитячо-юнацькими футбольними травмами ніг, це часом важкенько, – визнає Василь Андрійович, але війна усіх міняє, виявляються резерви, про які сам гадки не мав. Мені допомагає те, що у мирні часи доводилося багато з людьми спілкуватися, завдяки комунікабельності й зараз вдається до кожного з хлопців «ключик» підібрати. Невтомно повторюю їм, що необхідно не розклеюватися, вчитися майстерності, підтримувати один одного, тоді й перемога швидше буде»
