Якщо охарактеризувати молодшого сержанта Сергія, фельдшера медпункту на псевдо «Док», одного з підрозділів ТрО на Херсонщині лише трьома словами, то це буде: компетентний, спокійний, надійний. Він не пропаде й товаришеві пропасти не дасть.
Народився Сергій в селі на Кіровоградщині. Господарство у родини було міцне: корови, свині, великий город та хлопця вабила медицина, тож після 9 класу він подався у Кропивницький вчитися на фельдшера. Отримавши диплом, працював за фахом на трубопрокатному заводі, паралельно навчався у Сумському медичному університеті. На третьому курсі перейшов у Сумський слідчий ізолятор, де отримав звання молодшого сержанта поліції. Каже, досвід тієї служби став корисним у війську: звик до статуту, виконавської дисципліни, навчився витримки в екстремальних ситуаціях.
Вивчився на бакалавра, але після одруження та народження сина від магістратури та фельдшерської практики довелося відмовитися: треба було родину годувати. І Сергій змінив білий халат на спецівку слюсаря з механоскладальних робіт, бо там удвічі більшу зарплатню запропонували.
Початок широкомасштабної агресії проти України Сергій запам’ятав добре: за два дні мав іти у відпустку, а тут… Дружину Олену з сином Максимом, якому мало виповнитися 2 рочки, доправив у Кропивницький, а сам – у рідні Голубієвичі, у ДФТГ. Наразі така служба видалася несерйозною, тож звернувся у військкомат: «Беріть будь-ким, тільки швидше», – згадує «Док», як охрестили фельдшера побратими. – «Спершу шкодував, що направили в ТрО, та коли теробороні дозволили виконувати завдання на «нулі» – я заспокоївся. Спочатку нас лише троє у медпункті було, та повний «голяк» по медикаментах, турнікетах, аптечках – по дрібці збирали. Самі ж й тактичній медицині бойових медиків у підрозділах навчали, аж доки спеціальні курси почалися».
Так війна повернула Сергія до медичного фаху. Виконуючи бойові завдання на лінії зіткнення, евакуюючи поранених, буває – під обстрілами, він видається безстрашним. Але сам «Док» каже: «Так, я не боюся йти вперед, знаючи, що завдяки своєму вмінню і досвіду можу багато зробити, проте повна безстрашність – це шкідливе безглуздя. Страх – це добре: людина, яка боїться, не буде дурно ризикувати. Звісно, не панічний переляк, треба вчитися контролювати свої емоції. І постійно вчитися, не лінуватися, бо війна перейшла в таку фазу, де досвід попередніх поколінь часто вже непридатний. Зараз ми пишемо і воєнну науку, й саму історію. Я не маю сумніву, що допишемо її до переможного кінця. Хочу, щоб нашим дітям дісталася мирна, сильна, шанована у світі Україна». Погодьтеся, під цими словами хочеться підписатися.
